Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/494

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Слухай, Грицю, — промовив нараз зміненим голосом Нікодим, зупинившися перед Грицем і беручи його обі руки в свої долоні. — Я знаю, ти добрий хлопець… Знаю, що витерпів за мене… Я повинен би тобі сказати все по правді й певно сказав би, якби не оцей твій мундир.

— Мундир? — зачудовано мовив Гриць.

— А так, мундир накладає обов'язки. Значить, ліпше буде не тепер… Зажди ще трохи, сам побачиш, до чого воно дійде, то й не буде треба тобі говорити.

Гриць не допитував далі. Почали говорити про інші речі, про рідне село, про батьків. Панич мав учора лист від старого пана, Гриць також недавно отримав лист від свойого батька. Старий пан нарікав на лихі часи, а Гриців батько радувався й тільки одного жалував, що в таку світлу пору нема при ньому любого сина.

— А довго ви сиділи там на оборозі тоді, як я вас лишив? — запитав Гриць.

— Ат, і не говори! — неохоче мовив панич, зайнятий очевидно іншими думками. — Сидів, поки хліба всього не з'їв, поки не потепліло трохи. Ледве живий перебрався через Бескид. У Бардийові лежав хорий цілий місяць після того, що перебув у ті часи.

Розмова не йшла в лад. Гриць устав і почав прощатися.

— Ідеш уже? — якось сумно мовив панич.

— Та треба йти.

— А заходь до мене частіше! Не гнівайся, що сьогодні так тебе холодно прийняв. У мене тисячі клопотів на голові.