— Ти русин? Що це значить?
— Ви поляки, для вас поляк те саме значить, що для мене русин.
— Co? Co? Co? — загуло ціле товариство.
— Алеж хлопче! — скрикнув добродушно полковник. — Polak a Rusin, to wszystko jedno[1].
— Русин, то тільки часть польського народу, — гукав хтось із товариства.
— То якісь святоюрці набалакали йому дурниць.
— Польща, то наша спільна мати, русинів і поляків.
— Як може русин не хотіти Польщі? То так якби хто не любив свого власного життя.
— Głupstwo to! — грізно крикнув генерал. — Tu niema zadnych Rusinow[2]! Підеш з нами?
— Ні, пане генерале.
— Ні?
Цеї відповіді генерал мабуть не надіявся. Він з виразом дикого гніву зирнув на Гриця, а потім на Нікодима.
— Пане Нікодиме, — мовив він сухо. — Якби я мав у руках команду, а ви запросили б мені на довірочну нараду чоловіка неприхильного нам, я б на місці велів розстріляти вас і його.
— Алеж генерале, Гриць не є наш ворог! — звинявся Нікодим. — Він чесна душа. Він піде з нами, я певний.
— Ні, пане, — мовив твердо Гриць. — Не майте тої надії. Я не піду з вами. Я цісареві присягав.
— Але з мусу, Грицю!