вона ненавиділа її з цілого серця. Вчорашні Іванові слова, що Ганка сама тягається за ним, мов окріп заклекотіли в її серці.
— Слухай ти, Ганко, — сказала вона, не вітаючися і підходячи близько до неї.
— А чого тобі від мене треба?
— Ти у Кирницького на службі?
— А так, уже четвертий день.
— А був там мій Іван учора?
— Твій Іван? Який твій Іван? — з наругою промовила Ганка.
— Сама знаєш, який! — мовила Фрузя, душачи в собі злість.
— Такий він твій, як і мій. Навіть мій більше, бо тебе не хоче й на очі бачити, а зо мною йому весело.
— Брешеш, помийнице! — крикнула Фрузя. — Брешеш, брешеш! Не смій мені волочитися за ним! Він сам казав, що ти за ним волочишся. Слухай, коли я тебе ще раз побачу з ним, то тобі очі видеру.
— Дерися по стінах ти, опудало! Чого ти мене чіпаєшся?
— Не смій! Не смій! — кричала Фрузя, ледве дишучи. — Не смій мені баламутити його!
— Отжеж посмію і що мені зробиш? І вчора я була з ним і сьогодні буду і коли мені схочеться, то буду. А ти хоч трісни зі злости, то мені байдуже.
Фрузя, не тямлячи сама себе, кинулася на Ганку з кулаками, але ця лиш раз замахнула коновкою і обілляла її цілим валом води.
Зареготалися ріпники, що купою стояли на вулиці і слухали цеї голосної розмови двох суперниць.