гло холодом, тільки від костела та від капличок за нами било золотистими пасмами світло, розсипаючись широко по темному тлі, немов розмикана золота вовна по сірім сукні.
А в тім нараз у сумерку залунали якісь голоси. Нам назустріч, гостинцем бігли якісь темні постаті й кричали. Зразу не чути було, що вони кричали, але чути було страх, що летів з їх уст і розбігався по долині, чіплявся придорожніх дерев, котився знизу на гори і темною хмарою зависав над Кальварією. А темні постаті бігли, надбігали ближче, все ближче, а з їх уст виразно, чимраз виразніше виривалися тривожні окрики:
— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!
Ми всі задеревіли на гостинці. Це прокляте слово стільки разів лякало нас цього року! В запусти[1] воно отруїло нам усі забави; в часі великого посту воно наповняло нас жахом; оповідання про криваві вчинки тих людей мучили нас наяві й у сні, мов невідступні оси. А тепер, коли, здавалося, все вже вспокоїлося, коли під вагою Божої кари весь край окрився жалобою і всі людські злочини лежали безсильні, мов присипані попелом, тепер нараз знов оцей окрик! Що це значить? Чи знов повстання? Чи знов криваві запусти? І якраз тут, на святому місці? І з якої причини? Чи зголодніла чорнява[2] шукає рабунку? Ми сто-
