— Та ти сам, видно, вдурів, коли хочеш вільне бориславське життя проміняти на життя вола в ярмі.
— Хлопці — скрикнув Іван, роздратований цими словами, і гримнув склянкою до столу. — Гунцвот[1], хто мені це говорить!
— Та ми не від себе говоримо. Нам так оповідали ті дівки, що ночують з твоєю Фрузею. А їм вона говорила, буцім то все вже між вами умовлено.
— Чи стеклася дівка? Що між нами умовлено? То правда, що вона кілька разів товкла мені, щоб я покинув Борислав, а я, щоб спекатися її, сказав їй раз: та добре, добре, ще пару тижнів заждімо, а потім якось то буде. Та й тільки всеї розмови було.
— Га, га, га! — реготалися ріпники. — Добре ти сказав їй! Пару тижнів заждімо, а потім якось то буде. От так, то й але! А за пару тижнів буде те саме святе, що й тепер є.
— Ну, та певно. Адже Пан-Біг не прийде та не зробить чуда ані для мене, ані для неї. Адже знаєте, що у мене своїх статків-маєтків нема; що зароблю, те й маю.
— Ну, Іване, а було колись, — закинув хтось із купи, що ближче знав Іванові відносини.
— Е-е-е! Чи одне то було та й з водою поплило! — мовив Іван, махнувши рукою. — Що мені з того, що батько був багач на все село? Я з того нині що маю?
- ↑ Гунцвот — лайка, собачий син.
