Було вже геть по півночі, коли ріпники, п'яні і веселі, виходили від Кирницького. Вони йшли лавою посеред вулиці, регочучись, говорячи голосно, співаючи. Тільки Іван був якийсь не свій. Він мало пив цього вечора, все сидів насовившись, ніби думав щось, а властиво туманів. У його серці піднімалося щось мов жаль за змарнованими молодими літами, за страченою батьківщиною, котру він прогайнував, закоштувавши ледачого бориславського життя. Фрузіни слова тремтіли в його серці важким докором і відобрали йому охоту до їди і до пиття, до жартів і до пісень.
— Іван стратив смак сьогодні — жартували з нього товариші і відсторонилися від нього.
І тепер він сам, мов без тями, йшов позаду інших, коли нараз Ганка вхопила його за руку. Іван аж здригнувся, тим більше, що в пітьмі не міг розпізнати, хто це присікався до нього.
— А гій! А це хто? — скрикнув він.
— Це я, Іване! — прошептала Ганка.
— Ти? А тобі чого треба?
— Ти гніваєшся на мене?
— Я на тебе? За що?
— Бігме, я нічого не винна, — швидко, з якимсь гарячковим поспіхом шептала Ганка, не випускаючи його руки зі своєї. — Та пощо би я зачіпала її? Вона сама зачепила мене, розпочала сварку, а далі кинулася на мене. Ну, кажи сам, що я мала робити?
— Та чи я тобі що говорю — нерадо відповів Іван.
