— Ну, видиш, ти вже й гніваєшся. Фе, Іване! — говорила Ганка, а вечером знов підлещувалася до нього, просила, купувала йому пива і горілки, доки сп'янілий Іван не згоджувався знов іти ночувати до неї. Коли був добре п'яний, він спав твердше і не будився при її окриках. От тим то Ганка взяла собі звичай що вечора обпоювати його добре і навіть із собою до комори брала пляшку горілки і клала її Іванові під подушку: коли збудиться, нехай тільки сягне під подушку, нап'ється і нічого, засне знов. Правда, після такого нічлігу Іван уставав блідий, майже зелений, з болем голови, але Ганці це було байдуже, та й він сам не мав часу дивитися в дзеркало, але похнюпившись ішов до своєї роботи. Тільки одно видно було по нім: він зробився сумний, його веселість пропала, йому відхотілося співів і жартів.
— Ов, Іване, ти щось сам не свій, — говорили товариші.
— Та щось так, — нерадо мовив Іван.
— Що тобі є? Чи не хорий ти?
— Здається, ні. Ранками голова болить, але то мабуть від горілки.
— Е ні, від самої горілки не буде боліти. А от як ти пиво мішаєш з горілкою, то це зле. Від цього найборше[1] біль голови береться.
— І справді, може воно й від того. Віднині не буду мішати.
- ↑ Найборше — найскоріше.
