Одного дня в полуднє, коли Івана витягли з ями і він, ледве живий від сопуху, лежав у кошарі на купі лепу, важко дихав і час від часу тверезився чаркою горілки, до кошари увійшла баба Орина, та сама робітниця, що ночувала разом з Фрузею і за дня немов дрімала, а оживлювалася уночі, у сні. Вона знала Фрузину історію і знала Івана і для того, поздоровившися з робітниками, пішла просто до нього.
— Слухай Іване, — мовила вона. — Ти не знаєш, де обертається твоя Фрузя?
— Моя? — буркнув Іван. — Яка вона моя?
— Та вже, яка не яка. Певно більше твоя, ніж моя. Але я хотіла запитати тебе, де вона є?
— Хіба я ходжу за нею назирцем?
— Е, який бо ти! Я тебе питаю, як доброго чоловіка… Та ти повинен бабі ґречно відповісти, ще й горілкою бабу потрактувати…
Іван, не мовлячи нічого, налляв чарку і подав бабі. Вона випила, скривила зів'ялі губи, обтерла їх брудним рукавом і присідаючи ближче до Івана, мовила стиха.
— От за це, то спасибі! Аж у саму душу пішло. Але що я хотіла сказати… Ага, про Фрузю. Знаєш, уже два тижні, як вона не ночує в нас. То я гадала, може ви вже спровадилися де разом, та й хотіла переказати їй, щоб забрала своє шмаття. Там у неї скринька зі шматтям, замкнена, не бійся. І ніхто їй нічого
