Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/83

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
XIII.

Минули Великодні свята. Потепліло. На долах цвіла і пахла і пишалася весна, хоча з Діла ще подихало холодом. Борислав виглядав як одна бездонна баюра розмоклої глини, розталабованого болота, змішаного з ропою, як озеро бруду і смороду серед зеленого Підгір'я.

Була субота. Сонце сміялося серед чистого, безхмарого неба. По сухій, безлюдній толоці, що між Бориславом і Котівською Банею, ходили стежкою два касієри, в шабасових бекешах і куницьових штрамеле[1] на головах і балакали.

— Клопіт маю, Мендель, такий клопіт, що аж мозок сохне в голові, — мовив один касієр.

— Із-за того ґоя, що впав у яму?

— І це також. Дідько його поніс п'яного до кошари! Дідько йому велів сідати над ямою! І дідько його пхнув до середини!

— Була комісія?

— Була.

— Ну, і що ж?

— Назначили мені 20 ринських кари.

— За що, Хаїм, за що?

— За неосторожність. Я неосторожний! Я не допильнував ґоя! Чи чував ти таке? Я мав пильнувати його, як малу дитину. Та ще щастя, що так сталося. Щастя, що інші ґої присвідчили, що він сам поліз до ями і сам упав. Якби не було свідків, готов би був ад'юнкт[2] сказати, що то хтось навмисно кинув його до ями.

 
  1. Штрамеле — жидівська шапка.
  2. Ад'юнкт — помічник судді.