Минули Великодні свята. Потепліло. На долах цвіла і пахла і пишалася весна, хоча з Діла ще подихало холодом. Борислав виглядав як одна бездонна баюра розмоклої глини, розталабованого болота, змішаного з ропою, як озеро бруду і смороду серед зеленого Підгір'я.
Була субота. Сонце сміялося серед чистого, безхмарого неба. По сухій, безлюдній толоці, що між Бориславом і Котівською Банею, ходили стежкою два касієри, в шабасових бекешах і куницьових штрамеле[1] на головах і балакали.
— Клопіт маю, Мендель, такий клопіт, що аж мозок сохне в голові, — мовив один касієр.
— Із-за того ґоя, що впав у яму?
— І це також. Дідько його поніс п'яного до кошари! Дідько йому велів сідати над ямою! І дідько його пхнув до середини!
— Була комісія?
— Була.
— Ну, і що ж?
— Назначили мені 20 ринських кари.
— За що, Хаїм, за що?
— За неосторожність. Я неосторожний! Я не допильнував ґоя! Чи чував ти таке? Я мав пильнувати його, як малу дитину. Та ще щастя, що так сталося. Щастя, що інші ґої присвідчили, що він сам поліз до ями і сам упав. Якби не було свідків, готов би був ад'юнкт[2] сказати, що то хтось навмисно кинув його до ями.
