Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/150

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

морози, метелиця. Швидко мій Володя почав виходити по обіді з дому і вертати аж вечір п'яний. Зразу соромився того, але потім перестав і перепрошати мене.

В п'янім стані він робився зрештою дуже милий. Жартував, сміявся, оповідав анекдоти. Тільки по невчасі я дізналася, що в тім стані до нього присідається ще одна відьма — карти. В п'янім стані його опановувала пристрасть грача і тоді він готов був програти все, що мав.

Запізно я дізналася про цю його хибу — аж тоді, коли він програв — мене саму.

Це так було. До Іркутська приїхав десь із далекого Сибіру багатий золотопромисловець Свєтлов. Чоловік не молодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і багатства. Між іншим він був великий аматор жінок і в кожнім своїм заводі, яких мав кільканадцять понад Байкалом, держав, казали, цілі гареми. Побачивши мене з Володею десь у якімось товаристві і розвідавши, що я нешлюбна жінка, він почав міркувати, як дістати мене в свої руки. Швидко він розвідав Володину вдачу, підпоїв його, завабив до карт і обіграв із усіх грошей. Розпаленому програною позичив невеличку суму грошей. Володя знов програв. Свєтлов позичив йому ще раз — знов програв мій Володя. Тоді Свєтлов запропонував Володі грати на мене: коли Володя виграє, пропадають усі позички Свєтлова, а як виграє Свєтлов, то бере собі мене.

Розуміється, Свєтлов виграв».