Ніканора Ферапонтовича — Зиґмунт.
— Цілий місяць полюємо на тебе, — сказав він коротко. — Ну, Богу дякувати, нарешті спіймали.
На лісовій поляні була нарада. Боже мій, які лиця! Які фігури! Які голоси!
Ділили добичу. За мене зчинилася бійка. Зиґмунт доказував, що я його жінка, але там, у сибірських лісах цей доказ не мав ніякої ваги. Я дісталася ватажкові. Його звали коротко «Сашка», але хто він був, якої народности і якої віри, цього не знав ніхто і до цього було всім байдуже.
Зиґмунт покинув ватагу, шепнувши мені на відхіднім:
— Не бійся.
По двох тижнях ватагу в її лісовій криївці обскочили три роти саллат. Сашку на місці повісили. Інших позаковували.
Мене взяв капітан. Зиґмунта, що припровадив їх туди, закували разом з іншими. Більше я не бачила його. Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він лишився страшним виплодом ночі.»
«Переводжу дух. Згадую…
Оце, що тепер прийшло, майже рік, це було найтяжче, найстрашніше з усього, що я зазнала в життю.
Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова.
