— І ви закохані?
— Смертельно.
Мої уста сміялися, а за серце стискало щось мов кліщами.
— А, коли смертельно… Але пийте! Чому не п'єте?
Я випив.
— Ще два коньяки! — гукнула вона кельнерові.
— Пан велять? — запитав мене кельнер, не дивлячися на неї.
— Так, — сказав я машинально, не зводячи з неї очей.
Вона знов дмухнула мені димом із своєї цигаретки просто в очі.
— Смертельно! Бідний хлопчина! І за що властиво? Ну, скажи, за що ти любиш її?
— Або я знаю! Так якось трапилося. Але де вона?
— Може дома.
— Чому не прийшла сюди?
— Бо її відправлено. А може й сама виступила. Цього не знаю.
— А де вона живе?
— Тут же на другім поверсі.
Мене мов штовхнуло щось. Я хотів було в тій самій хвилі відіпхнути свою розмовницю, зірватися з місця і без тями бігти кудись, бігти до неї, щоб лиш побачити її, бути на хвильку близько неї. Та все таки я переміг себе, зробив байдужне лице, покликав кельнера, заплатив і вийшов. Опинившися на вулиці, я мимовільно обтер собі піт із чола і важко відітхнув, мов вирвався з-під тяжкого тягару. Потім я пішов вулицею навмання, силкуючися
