ває найсумнішою прикметою всіх людей покривджених природою. Андрусь часто бував у Староміських, помагав іноді старій дещо зробити при господарстві, а коли вислужився у свойого господаря, то між ним і Маринцею ціле діло їх будучого життя нищечком було обдумане і обговорене. В Андруся був невеличкий клаптик власної батьківської землі, «вітцівщина», на котрій від біди можна було хоч як-не-як господарювати та хліб їсти. Але Андрусь на те не спускався. Йому не хотілось бути кепським господарем на дрібнім шматочку землі.
— Що я буду на такім клаптику робити? — говорив він до Маринці. — Ні я господар, ні я жебрак. Ліпше я ось що зроблю. Мені ще два роки чекати, поки буду вільний від військового побору і зможу женитися. Так от я ще ті два роки послужу добрим людям, а землю за той час в оренду віддам, як і досі. А як не візьмуть мене до війська, тоді землю ту продам, доложу дещо з того, що заслужу, куплю добрий віз, пару коней і візьмуся до зарібку, до фірманки. Тепер, чути, мають попри наші міста колію залізну вести, то заробок при ній дуже добрий буває. При будові пісок, каміння, дерево і всяку всячину довозити, а й потім до машини то збіжжя, то дерево, тощо раз-на-раз довозити треба. Я це діло знаю, в Перемишлі три роки при тій роботі був і добре до всього придивився.
Виходячи із Старого Міста, Андрусь розмовився й з родичами Маринці, зая-
