хто вони, куди і відки, а поперед усього показати рани.
— Ну, не покажуться, то й добре, ми нічого не стратили, — сказав Тоньо. — А так їх лишити не можна було.
— А я думаю, що коли й покажуться, — сказав Едмунд, — то попросту спустити на них псів, або післати слугу та дати по разу в карк на дорогу.
Тоньо зачудованим оком завис на гарно викроєних, рожевих та делікатних устах брата, з котрих вилітали такі дикі, нелюдські слова.
— Ну, не розумію тебе, Мундзю, — сказав він по хвилі. — І того не розумію, по що ти стріляв до того жида?
— Я? — запаленівшися, відказав Едмунд.
— Авжеж ти! Адже я здалека бачив, що ти до нього міриш і тількищо хотів крикнути, а ти вже й вистрілив. Мундзю, аджеж ти міг його вбити!
— Вбити! — скрикнув Едмунд і поблід. — Ти вже зараз: убити. Я мірив у литки і думаю, що в литки й попав. Моя рука певна, а моя лефошівка також не милиться. А пощо бестія жид стояв так на самім кіпці, мов остовпілий? Ну, просто так і свербіли руки: а дай но йому, щоб пошкробався!
Тоньо тільки плечима здвигнув на цю мову. Вони мовчки пішли поруч стежкою і за хвилю потонули в темній лісовій гущаві.
А жиди тим часом присіли серед поляни, поки паничі не підуть. Між ними шептом ішла інша розмова.
