Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/378

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

цить, небоже, — обернувся він до кута „клітки“, — вже тут не будеш сидіти, а там швидко обігрієшся.

Ордонанц вернувся з аркушем паперу в руках і грізно крикнув арештантам, щоб ішли поперед нього. Вони повстали, і замороженими, сціплими ногами ставили непевні кроки по коритарі, куди їх справив вартовий. Кроки їх глухо стугоніли і бачилося, що ці дрожачі люди ступають у пащу підземного світу, відки нема вже надії виходу. Вони йшли до тюрми. Справедливо, чи несправедливо, — по своїй вині, чи по чужій, — хто його знає! Це викаже слідство судове, а поки викаже — до тюрми! Чи винний, чи невинний, — скоро раз по волі поліції або прокураторії попав у „клітку“ — вже йому тюрми не минути.

Перейшовши коритар, арештанти увійшли в вузенький, кривий хідничок — з одного боку мур будинку, з другого два сяжні високий, мурований паркан. Вітер не завівав сюди, — сніг супокійно летів згори, граючи в повітрі, мов тисячі мотилів, та наліплювався на лиця і на одежу арештантів. Пройшовши вузький хідник, вони опинилися перед фірткою, котру, на голос їх сторожа, отворив з другого боку такий же сторож, — і арештанти увійшли на обширне кримінальське подвір'я. За густою сніговійницею і вітром, б'ючим просто в очі, вони не могли розглянути подвір'я і, скулившися, йшли повільно далі, аж увійшли через тісні двері до сіней тюрми.