— Ой, бодай вони так могли їсти, як я можу спати! — зітхнув Кеслер і почав розбиратися, воркотячи під ніс свою незрозумілу, вечірню молитву.
А Владко тим часом ходив і ходив по казні, — все від вікна до дверей і від дверей до вікна. Він ходив зразу швидко, мов жовнір на шільдваху[1] під час тугого морозу, — але коли Кеслер розібрався, ліг на тапчан і цілий, з головою, накрився коцом, то Владків хід ставав чимраз повільніший, — він не ходив уже просто, але в боки, сюди й туди по казні, стукав черевиками о дошки, і чогось надслухував, немов ловив і розрізняв тон, який під його обцасами видавали дошки підлоги. Це тривало добру хвилю. Владко перетрібувавши всі дошки і не надибавши, видимо, в їх стуках нічого цікавого для себе, почав знов ходити просто і швидко, розмахуючи звільна руками.
— Ти спиш, коменар! — спитав він нараз, обертаючися до Івася, але Івась не відповідав відразу.
— Що, спиш, чи тільки так дрімаєш? — повторив Владко голосніше, приступаючи до його тапчана. — Встань, розберися, постели собі добре, і лягай, бо так не вільно тут спати!
— Та я не сплю, — відповів Івась. — Я тільки так сів, щоби трохи обігрітися, та й от і здрімався.
— Ну, ну, розбирайся, та лягай спати!— сказав Владко.
Івась розібрався, змовив молитву і ліг на свою тверду постіль, але хоч і як
- ↑ На щільдваху — на сторожі, на посту.
