Він ішов звільна, щупаючи перед собою стежку костуром та ногами, обутими в шкіряні постоли. По якімось часі корчі минулися і стежка вибігла на сіножать та тяглася нею понад глибоке, дуже сточисте провалля, на якого дні грізно шумів невеличкий гірський потік. Його шум та гуркіт ішов, бачилось, десь із-під землі, бо ані потока, ані дна провалля, заваленого густою пітьмою, не було з гори видно. Юра йшов неначе вузенькою кладкою, завішеною між темним, ще лиш декуди рум'янцем відтіненим небом, і далеко темнішою безоднею. Він тепер розмахував костуром і не переставав додавати собі духа.
— Ні, не буду мати гріха! Бог мене простить. Я не йду для грабунку. Я не хочу його ані остільки, що палець завинути. Борони мене Боже! Я лише за свою й людську кривду. Адже, ади[1], троїть людей хрещених, як мухи! Живі очі видять, що троїть. Хіба ж Пилипюкові було вмирати? Або Герасимюкові? Господи, таже то арідник[2], не чоловік! То луципер якийсь! І ади, яким іще добрим чиниться! Гадав би хто: от людяний жид! Але вже чинися, не чинися, понині того стало! Як Бог на небі, а я ось тут, так за півгодини буде по тобі! Аусь, Мошку! Молися Богу, нехай тебе там милує, а тут твоє не життя більше. Я з тобою по судах тягатися не буду. Ані до Коломиї, ані до Львова, ані до цісаря. Запізву тебе до старшого
