діти дзьоботіли до нього: «Куди йдем? Куди йдем?» Мокрі каменюки посеред води, раз-у-раз обризкувані водою, вистирчали де-де з сивої мряки та поблискували до зоряного, безмісячного неба, мов розтоплене скло. Великі, грізні хвилі серед того каміння ревли та товклися сердито. Юрі здавалося, що чує в них сердитий крик власного серця: «Не дарую нехристові! Хай буде, що буде!» Та коли дійшов до найбільшої бистрини, до того місця, де хвилі, ревучи та розбиваючись, скакали через великий камінь і творили над ним неначе дзвін зі срібної піни і кришталю, то в фантастичній сутіні йому видалося, що там із клекоту та шуму виринає голова якогось велетня з розвіяною білою бородою і реве до нього несвітським голосом: «Юро, куди йдеш? Юро, вернися?»
На нього вдарила ціла хмара холодної водяної пари, що раз-у-раз уносилася з цього клекоту. Мороз пройшов по його тілі й він, натискаючи лівою рукою крисаню на голові, а правою держачись поруччя, пустився підбігцем по кладці, що під його прискореними кроками почала вся хитатися.
— Юро, куди йдеш? Юро, вернися? — ревло й клекотіло з глибини Черемоша, але він, не слухаючи, погнав стежкою понад ріку. По кільканадцятьох кроках стежка поринала в темній гущавині вільшини та ліщини. Навислі гілляки хапали Юру за крисаню. Мокре від роси листя било його по лиці й кожний такий удар проймав його дрожжю. Під ногами де-де попадало сухариння, що хапалося за його ноги,
