Чорний: Ану попробуй. Але вибачай, коли я також натисну одну свою пружинку.
Гущавина корчів, якими йшла стежка, скінчилася. Юра вийшов на невеличку сіножать, обгороджену воринням. Він почував якесь ослаблення від довгого й швидкого ходу, хотів присісти на камені, спочити хвилину. Але зирнувши на вориння, пізнав свою власну сіножать, яку він іще торік косив, а яку тепер скосили Мошкові наймити. Онде серед огорожі стояв високий стіжок пахучої трави, тільки що вчора накиданий і довершений. На вершку острівки ще висіла зелена віха з вільхового пруття; на воринню де-де видно було ще клаптики сіна, що позачіплялись при киданню стіжка. Юра аж зубами заскреготав, побачивши це.
— Моє добро! Моя кровавиця! І вже нетрудний засів, і вже панує, розкошує! І сміється з дурного гуцула, що так легко дав себе одурити. Гей, мой[1]! Не смійся! Ще не знати, чиє завтра. Ще твій сміх може дуже гірко скінчитися. Ще в Юри рука дужа, а в руці сокира. Гей мой, мой, мой! Не побоявся ти Бога скривдити мене, то вже й я не побоюся віддати тобі за своє. Та й не лише за своє, за всіх людей, за всю громаду!
І Юра, натискаючи крисаню на чоло, прискореним ходом, майже бігцем погнав далі.
Чорний: Ну, стежку з полонини ми щасливо минули. Тепер хоч би Юра сів спо-
- ↑ Мой — чоловіче.
