Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/133

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

мілизні, та й берег був недалеко. Але йому було боязко лиш одного: ану ж поховзнеться, впаде й пустить рибу! Або ану ж риба й так якбудь вирветься, витріпнеться з його рук! І він поспішав до берега, біжучи тим швидше, чим мілкішу воду чув під ногами.

Тільки вийшовши на сухий зарінок і відбігши ще кільканадцять кроків від краю води, він зупинився. Був мокрий, задиханий. У його в руках ще кидалася риба, яку він тепер спокійно кинув на мураву перед собою. Аж тепер почав придивлятись їй, наскільки це було можливе в темряві зоряної безхмарої ночі. Бачив лише, що риба була велика, така велика, якої він іще ніколи не спіймав і навіть не бачив. Хіба чув від батьків, що колись були в Черемошу такі головатиці, що як рослий гуцул візьме її обіруч за зіви й підійме її голову рівно зі своєю головою, то її хвіст досягає до землі. Але відколи прийшли прусаки й почали з гір пускати дику плавачку та потім клявзи, відтоді в Черемоші головатиць мало та й то малих; на три на чотири п'яді, то вже геть велика рахується. А оттака, як ця, то хіба де раз на кілька літ чутка піде, що цей або той рибак убив, та й то часто прибріхують! Юра майже очам своїм не вірив.

Він придивлявся дивовижній рибі, перевертав її з боку на бік, любувався її рухами та підскоками, зовсім не думаючи про те, що живина мучиться, конає в болю, душиться, вийнята з її природнього живла. Предковіцьке почуття ловецького