по селі та веліли не ховати покійника, дожидати судово-лікарської комісії. Мошко зі свойого обов'язку кинувся було до хати, де лежав мрець, хотів робити порядки, що слід для похорону, але де тобі! Прогнали його, ще добре, що не побили. Даремне він клявся та присягався, що в отруєнню Пилипюка чує себе невинуватим, що зовсім спокійно жде комісії, не боїться слідства… Його запевнення приймали наругою, криками та прокляттями. Мошко пішов до священника, згодив у нього похорон, просив поховати покійника з найбільшою парадою і заплатив, що слід. Додав іще п'ятку на поминки та сорокоусти і просив священника, щоби своїм словом успокоював нарід; нехай не вірять пустим байкам про отруєння Пилипюка, нехай спокійно ждуть комісії, яка викаже найліпше Мошкову невинність.
Своєю дорогою, думка про комісію зовсім не потішала Мошка. Певна річ, виразної, явної отрути Пилипюкові він не давав, і що до цього був безпечний. Але горілка, якою щедро угощав свойого годованця — по думці зробленого з ним контракту, була трошечки підправлена… трошечки, а чим, це вже його шинкарський секрет. Щоб комісія, щоб старий жабівський доктор наскочив на слід того секрету, і щоб навіть той секрет був безпосередньою причиною смерти старого Пилипюка, це видавалось йому неправдоподібним. А все таки, хто знає! При тім його лякала інша річ, далеко страшніша. Ану ж хтось із Пилипюкових свояків, що за життя старого не дбали за нього, а тепер так
