й тоді можна буде знайти способи до втеки.
Весь день Мошко бігав по селу, порозумівався з іншими жидами, яких у селі жило щось сорок родин, нараджувався та розсилав посланців то до Жаб'я, то до Косова, до Кут, до Коломиї. Справу обговорено на нараді основно, з усіх боків, на всякі кінці, і зараз же молодше покоління, особливо жінота, пішла шниряти по селу, тягти за язики бабів, жінок, дітвору, виловлювати та доносити старшому кагалові всякі погрози, догади, надії, свідоцтва та будущі зізнання гоїв. У селі клекотіло; готовилася війна, а нехибним її знаком було те, що всі жиди нараз зробилися незвичайно чемні, приємні, людяні та братерські супроти гуцулів. А над усім тим клекотом, що йшов унизу на вузькій Черемошевій долині, час від часу пролітав меланхолійний стогін трембіти, якою по черзі трембітами леґіні[1] на пригорі коло одинокої хати, де лежало мертве тіло покійного Пилипюка.
А вечером Мошкові новий клопіт! Із Косова над'їхав судовий ад'юнкт[2]. Він мав якесь приватне діло до Жаб'я, та в останній хвилі перед від'їздом пан радник, начальник косівського суду, одержавши донесення про наглу смерть Пилипюка, поручив йому взяти з Жаб'я лікаря й перевести обдукцію[3] помершого. Пан ад'юнкт поспішав на ніч до
