— Пстружків! — меланхолійно осміхаючися, мовив Мошко. — Ох, де ж я пану сендзі візьму пстружків? Я ще сам цього року хіба стільки бачив пструга, що раз на весні в Жаб'ю.
— Якто! — з комічним пересердям крикнув пан суддя. — Над Черемошем сидиш і пстругів не маєш? Тьфу! Та ні, це не може бути! Я мушу сьогодні на вечерю мати пструги! Роби, що хочеш, а пструги мусять бути!
— Дай Боже, щоб були! — мовив Мошко, й собі ж силуючися на жартливий тон, — але в мене слаба надія. Нема пстругів у нашім Черемоші. Вибили кльоци[1], а що було решта, то вилапали гуцули.
— А що ж ти за жид, щоб ти від гуцула не дістав усього? Зараз вишли рибаків, нехай ідуть на ріку. Ніч погідна, може зловлять. І знаєш що, Мошку? Я обіцяв пану радникові привезти йому головатицю. Накажи їм, щоб мені конче, але то конче, зловили головатицю. Розумієш?
— Розуміти я розумію, але…
— Нічого, але! Ніякого але я не чую й не слухаю! Так мусить бути та й по всьому! А тепер давай горілки та й що маєш закусити, бо голоден, як вовк. І зараз мені ванькир випорожни й постели, а чисто! Без мух, без блощиць, без стоніг, без мурашок, без вужів і іншого вашого дробу, розумієш? Бо я змучений до смерти, спати хочу! І жодної мені мови, ані роз-
- ↑ Кльоци — окремі дерева із плоту, дараби.
