ані вночі, а як інколи вночі сон його зломить, то зараз починає стогнати і хлипати і прокидається весь облитий потом тривоги. Він не молився, не розмовляв ні з ким, не цікавився нічим і обертався поміж своїми дітьми і внуками, як чужий. Діти, що вперед горнулися до нього і радували його своїм щебетанням, тепер сторонили від нього боязко і шукали собі забави на весь день, як мога, десь поза домом, щоб якнайрідше стрічатися з ним.
У неділю він велів скликати сусідів до себе.
— Любі сусіди, — мовив до них, коли всі посідали перед його хатою на стільчиках, колодах або й так просто, на мураві, а він сам напівсидів, напівлежав на джерзі[1] й подушці, — порадьте мені що! Не можу вмерти. Так мені щось тяжко на серці. Все мені здається, що на мені тяжить якась велика провина і не пускає мою душу від тіла. Скільки разів дивлюся, як сонечко сідає за горою, все мені видається, що там хтось золотими ключами замикає браму передо мною. Скажіть, може я кому з вас догурив[2] і сам про те забув, а він носить на мене гнів у серці?
Люди мовчки зирнули один по однім, а потім мовив один за всіх:
— Ні, Миколо! Ніхто з нас не носить гніву в серці на тебе. Всі ми грішні, а як не вибачимо один одному, то нам і Бог не вибачить.
