було для косарів. А я сам — кажу йому, — не піду туди й зажду на тебе тут. Але скоро я побачив себе одиноким, обхопила мене така шалена тривога, що я, мов одурілий, натис крисаню на очі і, похиливши лице вниз, як злочинець, погнав навперед себе і не спочив швидше, аж мені в грудях не стало духу, і село було вже геть за мною. Аж тут я сів при дорозі й заждав на старого Петра.
Я мусив ждати досить довго. Мені страшенно хотілося випити горілки, багато горілки нараз, щоб нею, мов повінню, залити отой ганебний переполох. Ожиданка ще побільшила мою жадобу. Ось надійшов штильгукаючи старий Петро, буркочучи зовсім недружелюбні прокляття на таких „молокососів, що скажуть слово і зараз перемінять” і „летять кудись на впроцапи, як останні дурні“. При цих словах він подав мені фляшку з горілкою. Та коли я відіткав її і притулив до рота вузеньку шийку, наскочило на мене раптом таке обридження перед цим плином, що я мало що не кинув фляшку геть від себе і, здригаючись, подав її назад Петрові.
— На, пий, — сказав я, ледве видушуючи з себе слова, — я цим разом не можу.
Старому не треба було того казати два рази. Він знов пробурчав якусь добродушну лайку на нездар, що цураються дару Божого, забулькотів із фляшки просто в горло порядну порцію, заткав потім фляшку корком і притовк його долонею, і тоді устромив фляшку в свою шкіряну торбу. А я від того часу не міг
