Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/183

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

стара та податлива, а може й не знала, що ти виробляєш поза домом.

— Ну, не знала! — буркнув під носом Микола. — Де би не знала! Цілі ночі плакала, на коліна передо мною падала, по руках мене цілувала, щоб я отямився. Та куди мені було до розуму промовити! Ой, Боженьку, Боженьку! Так, так, я був ніби глухий і сліпий, як кінь, що зірвався з припону. Ну, ну, Юро, говори далі!

— Ну, бачиш, сам тепер видиш, що не брешу, — мовив далі розважливо Юра. — А нараз ти зробився зовсім іншим чоловіком, перестав заходити до шинків, водитися з п'яницями та опришками[1], перестав навіть сміятися голосно, тямиш, як то ти тоді любив сміятися, аж на столі чарки дзвеніли, а найсміліші ватаги[2] блідли? А потім ти оженився і запрягся до праці… Ані пізнати було першого Миколи. А ми Богу дякували та все гадали, що то твоя жінка так напутила тебе, бо інакше й не вміли собі пояснити того. Аж тепер бачу, Миколо, що то ми всі помилялися.

Микола слухав бесіди старого Юри з напруженою увагою. Десь-колись заблискувала в його очах радісна іскорка, немов якісь давно порвані нитки в його душі розмотуються, порядкуються наново.

— Бачиш, Миколо, — говорив далі старий Юра по короткій мовчанці. — Оце як ти оповідав нам свій гріх, раптово набігла мені на тямку оця дитяча пригода з терном у нозі. Адже й ти так само безтямно

  1. Опришки — розбишаки, гайдамаки.
  2. Ватаг — найстарший пастух на полонині.