— Води! Води! Ой, яка шкода, що нема свіжої води! — чути голоси при столі. На подвір'ю і загалом у слободі нема криниці; в річці, що з двох сторін обливає сугорб, на якім стоїть слобода, вода тепла. Треба йти за річку, левадою, потім нивами аж під ліс до лісової криниці, що має чудову холодну воду.
Але хто піде? Нікому не хочеться йти серед полуденку. Все з'їдять робучі роти, а йому не лишать, ще й насміються.
— Іди, невісточко! — лагідно промовляє баба, господарева мати, що вже три роки не злазить з печі, та досі ще держить у повній власті всю хату. Невісточка, висока, статна і гарна молодиця, ані слова не мовить, кладе ложку, хапає коновки й коромисло й весело, мов пташка співаючи, біжить через подвір'я, у садок, на леваду за річкою. Баба з печі слідить за нею очима, як вона, мов метелик з червоними крилами — це її від поспіху зфалдована червона спідниця — летить далі й далі на край обрію, який видно крізь вікно. Ще момент, і вона вибігла поза той обрій і щезла з очей баби.
В хаті полуднують, поспішаючи, голосно калатають дерев'яні ложки о посуду, гомонить весела розмова.
— А лишіть там їй, — рішуче говорить баба, — вона більше робить від вас усіх.
— Уже лишено, бабуню, — озивається старша служниця Остина.
— А вона винесе вам води на ниву, то йдіть так. Адже до криниці не близько.
І всі, пополуднувавши, ще раз стукнули ложками та посудою, повставали з си-
