джень, і повагом, як люди, що знають свою міру і свій час, виходили з хати і йшли до свойого діла. Господар вийшов останній.
— А пильнуй там, Мироне, щоб не поставкували! — сказала баба.
— Ну, а від чого ж я? — запитав хазяїн і якось байдужно вийшов із хати.
— Нездара ти! От іще нездара! — буркнула собі під носом баба. — Старий удовець, а заманулося молодої жінки. Що ж маєш, її! Тішся нею, як квіткою, що, якимось птахом, занесена, зацвіла в твоїм городі! Тішся, як я тішуся!
І стара, не говорячи нічого більше і шевелячи своїми посинілими від старости губами, взялася за куделю й веретено, що все стояли біля неї, «щоб не тратити часу марно». Це була девіза всього її життя і вона хотіла бути вірною їй аж до смерти.
|
|
А невістка біжить по воду.
Весела, як пташка, що з клітки випурхнула на волю. Її палкі очі впиваються красою природи й сонячним блиском, її дівочі ще груди підносяться і хвилюють, мов у якімось зворушенню, її рум'яні, калинові уста мимоволі розхиляються і з них дзвінким, альтовим голосом вилітає відома дівоча пісенька:
Ти не знаєш, мій миленький,
Як мене любити?
Правов ручков за пазушку,
Лівов обіймити.
Правов ручков за пазушку
Та й полоскотати,
Лівов ручков обіймити
Та й поцілувати.
