— Одна хвилина, і вас нема, — граціозно жартував він, усміхаючися янгольським усміхом.
— А в такім разі хто вам поможе відзискати спадок? Без мене його не доб'єтеся.
— Verdammte Canaille![1] — буркнув він і сховав револьвер.
— Що ж ви вмієте? — запитав я, щоб перейти на іншу тему.
— Нічого.
— Вмієте читати, писати?
— Ну, те вмію.
— Все таки щось ліпше, як нічого. Чим бажаєте заробляти?
— Я не буду заробляти, буду жити з ренти.
— Ну, та рента вилами на воді писана (тут він засміявся до розпуки, так поскоботала його невідома йому українська приповідка), — а все таки треба би знати хоч якесь ремесло.
— Я не ремесник, я панич. Люблю пси, коні і кокоток.
— Будете що їсти? — питаю і підсуваю йому тарілку з свіжими вишнями та суницями.
— Я того свинства не їм. Пообідаю в своїм готелі.
— Ну, то ходім до суду, — мовив я.
— Нема пощо до суду, — мовив він рішуче. — Ведіть мене до дирекції поліції. Вона усе знає й певне скаже мені, що знає про мій спадок.
Ми пішли. На трамваю він почав якусь сварку з кондуктором, зчинився крик,
- ↑ Клятий хам, нікчемник.
