трамвай зупинився і поліцай арештував його, наложивши йому кайданки на руки за те, що всім грозив револьвером. Він наробив страшенного вереску, кидався і копався, мов навіжений, кусав усіх і дряпав нігтями до крови, так що публіка мусила висісти з вагона і кондуктор позамикав двері на ключ. Поки доїхали, він устиг порозбивати всі шибки в вагоні, всі зеркала і поперед усього скляну баню електричної лямпи, не перестаючи при тім вити та ревти, та вищати, імітуючи різні звірячі голоси.
Отак ми серед величезного здвигу народу помаленьку доїхали до поліції. Розуміється, два поліцаї ухопили його за ноги і, завдавши його собі на плечі, понесли. Та й несли ж вони його! Щохвилі розскакувалися так, що його ноги розхилялися, аж кості тріщали. Він у страшнім болю кидався і ревів та гатив поліціянтів іззаду кулаками та смикав їм з лютости волосся цілими жмутами, дер їх нігтями, поки зовсім не окровавив їх. Та вони геройськи витерпіли біль і не пустили його з рук аж біля входу директорської канцелярії. І тут нараз яка ж зміна! Замість шаленого крикуна просто хлопчик — душка. Мов мавпочка, сердечно регочучись, він поскакав по канцелярії та й гиц на коліна до старого директора. Обхопив за голову та й став, сміючись, цілувати його лице і колючу бороду.
— Gutnamd, Alterchen! — промовив він, — ich liab oes! ich liab oes! ich liab oes![1] —
- ↑ День добрий, старенький! Я люблю вас, я люблю вас, я люблю вас!
