Ось чому я кожного разу з дитинною упертістю напирався до кузні. Впрочім тато, котрий дуже мене любив, і не думав мені того боронити. Напроти самого вогнища на прилавку в кузні стояло довге й високе коритце з водою до стуження заліза. Отож то на один кінець того коритця від кута тато поклав широку, гладку плиту, — це було моє місце. Тут я сидів цілими годинами, дивився, слухав і дивився. Все мене цікавило. Мені зовсім не нудилось дивитись хоч і як довго на вогонь, на ту невеличку, синяву поломінь, що мов випливала лагідно з розжареного, червоного вугілля при рівнім, одностайнім подуві міха. Я слідив за кожним куснем вугілля, як він зразу чорний, облитий тим синявим вогником, поволі червонів, а далі білів, розпадався на кусники, меншав і танув, мов потовчений сріблистий лід. Так само й залізо, розпалюване в огні, цікавило мене. Я лякався за нього, скільки разів батько в кліщах всував який кусень до грані, — мені здавалося, що й воно мусить чути біль, — а коли знов батько виймав його з-під вугілля і швидко клав на ковадло — жарке, аж біле, сичуче, прискаюче вогнистими зиндрами, що зліталися мов оси в різні боки і не раз грозили мені самому в моїм далекім, затишнім і теплім кутику, — то й тоді я лякався того заліза, мов розгніваного, мстивого противника, котрий за дізнану в огні зневагу готов в лютості зробити яку пакість татові або комунебудь в кузні. І звичайно в таких разах тато прикликав когось і своїм звичайним, швидким голосом говорив:
