— Ти на, т-на, Сидоре, вилиґане, не йди ми до кузні, бо головою повалу просадиш!
Хід Сидора був важкий і зваловатий, мов хід тяжкого воза з сіном. Його голос був різкий і дикий, мов справді лісового чоловіка. На нім була коротка витерта гунька гнідого сукна, а під нею полотняний лейбик. На голові зимою мав бойківську футряну шапку з наушниками, котра його лицю надавала ще дикішого і грізнішого вигляду.
Як я боявся Сидора! Коли нераз тато казали йому заступити мене перед зиндрами, і він своїми широчезними плечима заставив мене, мов стіною, то я з ляком позирав на його страшну шапку і весь тремтів, сам не знаючи чого.
А прецінь Сидір не був злим чоловіком. Хоч говорив різко та голосно, сміявся якось дико та проразливо, то прецінь в голосі його звучала доброта й щирість, і він умів жартувати та смішити всіх так, як мало хто другий. Але особливо мене любив він дуже. Коли тільки прийшов до нас „на Гору“, завсігди носив мене на руках з кузні до хати, а з хати назад до кузні, давав мені всілякі забавки з лісу: то дубінки, котрими я, бувало, весь день катулькаю по хаті, то мисочки від жолудів, то різнобарвні жолуді, то якісь блискучі камінчики та халабудки, котрі я складав і переховував, мов не знати яке добро. Часом Сидір забавив довше у нас, і тоді по обіді звичайно брав мене на коліна, вчив мене робити з дерева плуги, плести з хворосту санки або з лика чере-
