Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/212

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Нема, синочку, — відказували мама.

— То Сидір його забив?

Мама потакували головою, немов боялися виповісти устами те страшне „забив“.

— І за що ж він його забив?

— Дай спокій, не допитуйся, не годиться о тім говорити!

То було все, що я дізнався від мами. Але я не знаю, чи є в світі взагалі хтонебудь, а особливо молодий, до гарячки розцікавлений і зворушений хлопець, котрий би успокоївся на тім маленькім та пустім слові „не годиться“. Я бодай можу сказати про себе — не знаю, чи це встид, чи хвала — що ніколи те слово не становило для мене паркану, через котрий би я не посмів не то заглянути крізь якунебудь шпарочку, але й зовсім перелізти. Те саме сталося й тепер.

IV

Ми поїхали з моєї кватири на місто. Цілий дрогобицький ринок повний був народу. Глота була страшенна. Тиснулись, кричали на різні лади, перекликувались, сварились та побратимались, а все серед безконечної хмари пороху, що здвигався понад ринком, мов густа, сіра хмара. Мої родичі, намістивши свій віз сприбока, пішли за справунками і лишили мене коло воза. Сонце пекло згори і серед того здвигу та гомону я почувся самотнім, покиненим, мов серед непрохідного лісу. В моїй голові, мов гвіздок, засіла думка про Миколу та Сидора. Я пригадував собі