минуле, але ніколи й ніде не міг добачити й сліду якоїнебудь неприязні між ними. Я не тямив навіть, щоб вони колинебудь сходилися або згадували один про одного. І за що ж міг Сидір забити Миколу? Я так довго думав над тим, що поволі-помалу зачало виринати перед моєю уявою червоне, кругле, трохи дзюбате лице Сидора, тільки ще червоніше і більше, ніж було дійсно. Якраз таке лице, яке після оповідань мали упирі, котрих палили у нас на Базарищу! Ах, — мигнула мені через голову думка, — може й Сидір опир? Мене зібрав ляк. Я пригадав собі дальші оповідання, котрих наслухався бувало, що всі, хто йно має з упирами яненебудь діло, мусять стати нещасливими, — і мені пригадалась моя приязнь до Сидора, і незабута дерев'яна сокирка і всі забави та розмови із Сидором… Я переконаний був, що іменно тою сокиркою опир-Сидір хотів мене «потягти» і що не вкинь її Марина в огонь, то я певно вже давно був би впав у кирницю або зломив ногу. Як я тепер був вдячний підсліпуватій Марині! Як я боявся згадки про Сидора! А боязнь вироджувала ненависть. Боязнь, збуджена забобонними, темними споминками, посплітаними докупи, проганяла з мого дитинячого, м'ягкого серця той жаль за чоловіком, який я чув з початку. Я бачив тепер в Сидорі тільки упиря, котрому — так бодай хотіли казки — треба якнайшвидше відрубати голову і в плечі забити осиковий кіл. І моя уява почала рисувати передо мною страшні, криваві картини. Я сидів на возі, під жарким сонячним про-
