Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/217

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

лені, підперта грубезними стовпами. Це вікові дуби стоять понад молодою бростю і високо вгорі також сплітаються своїми потужними, крутими конарами[1] докупи і шумлять, шумлять ненастанно, протяжно, — а крізь той шум прориваються виразно для заслуханого вуха якісь таємні, наглі, міцніші хвилі голосів, мов важкі зітхання, мов приглушені стони. Темно в споду. Вогко, холодно, понуро в споду. А з одного і з другого боку цього пустого і страшного місця — глибокі, стрімкі дебрі, завалені від віків гніючим ломом, а з них віє ще густіша пітьма, ще більша сирість, ще дужчий холод і запах гнилости. Мені здавалось, що я сам в тій хвилі стою серед цілої тої природи, грізної, живої та таємничої. Холод проймає мене до кости, перестрах морозить мене ще більше, але якась дивна сила пре мене вузенькою стежкою далі, далі в гущавину. Густі ялички чіпають мене своїми колючими гільцями за руки, за одіж, б'ють по лиці, але я не питаю, лізу далі, тиснуся в глиб. Аж ось нараз яличок не стало, я випростувався, зирнув… Широким колесом сперлися ялички довкола рівної полянки, порослої папороттю. Насеред неї розходяться дві стежки і на тім самім місці висока купа старого хворосту і ломаччя. Я стаю і вдивляюсь в ту купу. Щось немов приковує мої очі і мою увагу до неї. Щось немов шепче мені: „Тут, під тою купою лежить Микола, тут його Сидір забив!..“

  1. Гіляками.