тися на ту дорогу, а підуть прямо: до люду і з людом. А признайте самі, що іменно в тім лежить і вся хиба Леона, що задля неї він робив усі не дуже гарні і не дуже чисті події, котрі каже йому робити Шпільгаген!
— Нехай і так, значиться, ви, пані, коли б вам лучилося так, як тій Сільвії…
— Не кінчіть, не кінчіть, — скрикнула вона живо, — я знаю, що ви хочете сказати! Це зовсім інше питання, зовсім інше питання! Читаймо далі!
Ми скінчили роман. По довгій мовчанці вона положила палець на однім уступі на послідній стороні. Це була бесіда надгробна д-ра Павлюса, де той говорить: „Niemand kann euch erretten: kein Held, kein Heiliger und kein Gott! Ihr könnt euch nur selbst erretten“[1]. Я прочитав ті слова і глянув на її лице: воно було бліде, як крейда.
— Що вам, пані, ви хорі! — скрикнув я.
— Ні! Але вдумайтеся в ті слова, приложіть їх не до робітників, а до нас, до шляхти, до панів! Знаєте, як мені представляється тоді послідня фраза? А ось як: „Ihr könnt euch auch selbst nicht erretten“[2]. Ні герой, ні святий, ні Бог не спасе нас, ані ми самі не спасемо себе, бо в нас нема того, без чого не можливе ніяке спасіння, нема сили духа, нема внутрішньої опори, бо ми споконвіку привикли до чужоїдного життя, привикли полягати на чужій праці, а коли праця побідить, то нас не стане.
