покажеме, же у нас є констітуце і ровноправност: цо Панталяха дусталь, то і Земеховски дустане. Як Буг над нама, дустане!
Панталаха не відповідав нічого, — стояв спокійно біля дверей тюремної канцелярії, з лицем похиленим до долівки і з незапримітним іронічним усміхом, що грав довкола уст.
Це був мужчина середнього росту, підсадкуватий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундур, цебто в куртку з грубого, сивого сукна, в такі ж шаравари і з такою ж шапкою в руці. На ногах мав арештантські, великі та безугарні дерев'яники. Лице було обголене і зеленкувато-жовте «від тюремних мурів», волосся на голові коротко обстрижене. Була це звичайна «злодійська, кримінальська» фігура. Лише в невеликих, чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енергії, впертости та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних речей оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав напівіронічний, напівжартливий, гумористичний усміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвір'ю п'ятдесятьох київ.
Пан директор на хвилю перестав говорити проповідь і пильно, уважно оглянув постать злодюги, що стояв перед ним. Були давні знайомі. Панталаха в коротких відступах часу відсижував уже, як сам висловлювався, «третю капітуляцію» по вісім літ за крадіжі, доконувані не раз
