— Чорта з'їси, заким мене побачиш у тій проклятій казенці! — буркнув Панталаха, чуючи кроки відходячого ключника.
Хвилю стояв недвижний при дверях, блідий, з затисненими устами, вдивляючися десь у неозначений простір, із виразом якогось великого напруження на лиці. Нараз, мов божевільний, почав скакати по казні на одній нозі, крутитися довкола, потирати долоні і передразнювати то директора, то ключника, то себе самого. Потім з виразом комічної лютости прискочив до зачудуваного товариша своєї казні, єдиного, що міг тут поміститися з ним разом, і вхопивши його за плечі, струснув ним напруго і крикнув:
— Хлопче, з'їм тебе!
— Такі-сте голодні — з невинним видом запитав товариш.
— Не голоден, але тішуся! — відповів Панталаха.
— Тішитеся? А то чим?
— Тим, що в тебе ослячі вуха.
— А може на вас, буває, шальга[1] напала, нанашку[2]? — запитав парубчак. Це було його звичайне питання, коли чогось не розумів.
— От дурень! — засміявся Панталаха. — Кожного по собі судить.
— Ну, то чого ж так тішитеся?
— А ти цікавий знати?
