Скажи: я не знаю, я спав, я нічого не бачив. Розумієш?
— Розумію. Не бачив.
— Пам'ятай же собі. А якби ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелі і затащу просто до твойого дому.
— Ні, не хочу додому! — скрикнув Прокіп. — Там мене будуть бити. Волю тут сидіти і мовчати.
— Добре, гарно! — мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. — Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нічого, не чув нічого. А як будеш отак справуватися, то дістанеш оце!
І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолоблення обох половинок гульдена.
— Дайте, дайте! — благав мало що не зо слізьми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.
— Е, ти би хотів зараз! — мовив Панталаха. — Та бо ти ще не заслужив. Справуйся добре цеї ночі, спи твердо, а завтра рано скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш цей дарунок. Розумієш?
— Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож то буде гарно! — скрикнув Прокіп, плещучи в долоні.
Тим часом Панталаха встав, наблизився до стіни, підскочив і вхопивсь обома руками віконних ґрат, а потім на руках піддвигнувся вгору, поки не доторкнувся лицем до ґрати. Хотів бачити, чи швидко буде вечір. Тінь від сумежної офіцини
