помості, по кобильницях, на яких лежали тапчанові дошки, та по щілинах у самій стіні, де штукатура потріскала і повідставала від цегол.
— А ви чого там шукаєте, нанашку? — не виходячи з дива, запитав Прокіп.
— Того, чого ти не загубив, — відповів закусуючи губи Панталаха.
— Скажіть, скажіть! — уперто жибонів Прокіп.
— А ти вже забув, що я говорив тобі перед хвилею? — мовив Панталаха.
— Що таке? — чудуючись, запитав Прокіп.
— А те, що маєш мовчати, коли хочеш дістати оце!
— Ага! — похопився Прокіп, ударивши себе долонею по устах. — Мовчу вже, мовчу!
І не зводячи очей із Панталахи бідний ідіот усів, скулившись, на своїм тапчані, мучачись з одного боку цікавістю, а з другого бажанням одержати блискальце.
Від хвилі, коли його зловлено і всаджено до оцеї казні, Панталаха вже зачав думати про втеку, і не вдоволяючися самим думанням, почав збирати і ховати в своїй новій казні все, що якимбудь способом могло пригодитись йому до виконання тої думки. Арештанти знали його вдачу і тямили також, чим йому найліпше можна прислужитися. Тож коли хто з тих, що ходили «на світ» на роботу, знайшов який шматок заліза, дроту або бляхи і міг неспостережено сховати це при собі, ніс усе Панталасі. З таких шматочків він виробляв для цілого кри-
