— Чорта з'їси, старий псе! — крикнув, попадаючи в злість. — Чорта з'їси, заким мене побачиш у своїй проклятій казні.
— Алеж Панталахо, бійся Бога, що ти говориш! Отямся, вспокійся! Ходи до нас!
— Ні, ходи ти до мене! — кричав Панталаха, встаючи на ноги і випростовуючись, так що вояки розставлені внизу аж очі позажмурювали зо страху, думаючи, що цей божевільний ось-ось утратить рівновагу і впаде вниз коміть головою. — Хочеш мене мати, то ходи сюди! На, бери мене! Стрібуй!
І Панталаха простягнув руки до ключника, не роблячи ані кроку наперед.
— Ну, і що ж, — мовив простодушно ключник, — коли цього хочеш доконче, то добре, піду до тебе. Не думай, що злякаюся.
І ключник справді з цілим супокоєм і рішучістю поступив пару кроків наперед по дасі в напрямі до Панталахи. Та в тій хвилі вояки зупинили його.
— Ні, пане, — мовив один із них. — Чи не бачите, що це чистий безум? Пощо вам нещастя? Дозвольте лише нам, ми його зараз зловимо як пса на зашморг.
— Ага, прецінь ти злякався, стара собако! — кричав Панталаха до ключника, бачучи, що цей не йде до нього. Слів вояка, вимовлених пошепки, він не міг зрозуміти.
— Панталахо, — мовив ключник, — іще раз тебе прошу, Богом святим заклинаю, не роби дурниць! Ходи!
— Піду, як мене відси поведете або понесете, — з диким завзяттям говорив Панталаха.
