— Але я вам за те оповів, що мені сказав Панталаха! — мовив Прокіп, підносячи голос.
— Це ти добре зробив, — мовив Спориш, — але я не можу тобі віддати цього. Бо бачиш, коли це Панталасі дав святий Миколай, розумієш?, то треба це показати попові, щоб він пізнав, чи це направду від святого Миколая, чи може Панталаха так брехав.
— Коли ж бо я не хочу показувати попові! — закричав Прокіп. — Не хочу попові! Піп мені не віддасть, ще й язик уріже. Не хочу попові. Віддайте мені! Це моє!
— Іди геть! — крикнув виведений із терпцю дозорець і вхопивши Прокопа за плечі, штовхнув його так сильно до середини казні, що бідний ідіот, спотикнувшись о залізний обруч, усе ще розкинений на помості, впав з розхрещеними руками на лице і розквасив собі ніс до помоста. Заверещав як дитина, та поки встав, уже двері казні були замкнені.
Він прискочив до візитирки, верещачи з болю й лютости:
— Віддайте мені! Віддайте мені! То моє!
І товк кулаками до дверей.
— А не будеш ти там тихо? Хочеш, щоби я прийшов до тебе з тріпачкою? — крикнув у відповідь йому дозорець із коридору.
Прокіп затих, обтираючи рукавом кров, що капала з носа. Тюремна тріпачка була йому надто добре знайома і він не хотів коштувати її солодощів. Заціпив зуби, щоб не плакати, а в його голові почали миготіти безумні пляни пімсти.
