Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/300

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ага, одурив мене! — гарчав Прокіп, грозячи п'ястуками до дверей. — Чекай, я тобі покажу!

Аж зубами заскреготав і босими ногами о поміст затупав з лютости.

— Що я йому зроблю? — воркотів сам до себе, сюди й туди нипаючи по казні. — Візьму сокиру і розрубаю йому голову. Так, нехай попам'ятає Прокопа! Або ще ліпше: як будуть варити в кухні кашу в тім великім кітлі, а він буде стояти обік, набираючи вогню до люльки, а я тихенько-тихенько зайду ззаду, вхоплю його за ноги та й бух до кітла. Ха, ха, ха! Нехай вариться! А яка буде каша смачна, заправлена Споришем! Або ні, візьму його, як буде спати, зв'яжу за ноги та й повішу стрімголов на банті. Нехай у димі коптиться як свиняче сало. Або розпечу в кухні гачок, а скоро він прийде, а я розпеченим гачком штурк йому в очі!

Його вбога фантазія гуляла по різних нетрах та любувалася тими жорстокостями, не дбаючи про те, що вони в його положенню були всі неможливі. Ті думки були йому розривкою; за ними він забув те, що перед хвилею так боліло та дратувало його. Ще сльози тремтіли на його віях, а на носі не обсохла розмазана кров, а душа його вже заспокоїлась і перейшла Бог зна до яких сторонніх предметів. Та якась лиха доля не дала зовсім загоїтись та заструпитись його душевній рані.

Не минула й година, коли казня знов відчинилася і в дверях показався Спориш. Його образ відразу відновив у Прокоповій