Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/308

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Та сьогодні особливо ті прикрі почуття змоглися до високого ступня. Криваве, розторощене до непізнання лице Панталахи ненастанно стояло перед його очима, сверлуючи його нутро якимсь страшенним докором, бунтувало кров у його жилах, відбирало йому спокій, апетит, пообідний сон. Хоча був голоден, то проте, засівши в полудні до столу, не міг їсти нічого, а самий вид м'яса доводив його мало що не до зомління.

Та найтяжчим, найбільше кривавим докором шуміли в його вухах останні слова Панталахи: „Я думав, що на тобі лише песя ліберія, а тепер бачу, що в тобі також песє серце“. В першій хвилі ті слова не дуже зворушили Спориша, радше заболіли його, як несправедливий закид. Та коли Панталаха впав із даху, коли з його розторощеного лиця смерть заглянула в очі Споришові своїм небрехливим, грізним зором, тоді ті слова збудили в його душі зовсім інший, далеко глибший відгомін. А цей відгомін протягом цілого пополудня не втихав, а гудів на тисячі тонів, міцнів як віщун недалекої бурі.

Бо й справді, за що ж погиб такою страшною смертю Панталаха? За те, що рвався до втеки. Та хіба ж це така велика провина? Закон не вважає її ніяким злочином, але хіба якимсь дрібним переступом, а навіть варварський «домашній порядок», що панує в тюрмі, хоч карає його гостро, то проте не карає смертю. І що ж би було сталося, якби Панталаха був утік? Чи потерпів би хто