пам'яти і уриваними словами розповів директорові про гарчання, яке чув у казні. Це була остання його ясна хвиля. Швидко знов узяла перевагу гарячка та нетяма, і коло півночі Спориш закінчив життя в шпиталі.
Директор з ніг валився від утоми. В супроводі ключника і ще двох дозорців цілого півдня робив ревізії по всіх казнях того коридору, в якому ключником був Спориш. Забрано багато ножів, шил, цвяхів, шахів, роблених із хліба, карт, роблених із бібули, олівців і тим подібних заборонених речей, але нічогісінько такого, що могло б оправдати підозріння, що хтось із в'язнів міг пилувати штаби або ґрати. Переслухано всіх в'язнів, чи не чули підозреного гарчання, але тут директор сам наперед був певний, що всі ті переслухи зовсім даремні і що жаден в'язень не скаже правди, хоч би й може чув щось таке, бо інакше товариші признають його «капусьом» (донощиком) і будуть збиткувати його та докучати йому на кожнім кроці. І справді, всі в'язні клялися й присягалися, що ніякого гарчання ніхто з них не чував ніколи.
Чи ж мала би це бути омана, виплив роздражненої уяви самого Спориша? Але з оповідання небіжчика директор зрозумів, що коли Спориш уперше почув те гарчання, був іще здоров і зовсім не надіявся нічого подібного. Можливе було
