ослаблення і, не зважаючи ні на кого з оточення, похилив голову на стіл і мовчав понуро.
Мовчанка залягла в цілій світлиці. Вечір, що для нашого товариства зачався був так весело та гарно, кінчився якось погано. Всіх немов щось давило, — всі чулися мов самі не свої, неначе перед бурею, в котрій конечно й на них спаде якесь нещастя. Ежен ходив по світлиці з руками в кишенях та старався скрити свій неспокій, насвистуючи якусь веселу арію; Жан сидів на своїм місці і пив келішок вина за келішком, тільки лице його, не оживлене гострим іронічним сміхом, виглядало тепер зовсім мов мертве і при світлі лямпи облилось якимось зеленкуватим кольором. Таня, що досі ввесь час мовчала та держалася відсторінь від прочих, поводячи очима за Еженом, сиділа й тепер в куті на софці, задумана, сумна. До неї присіла й Маня і почала щось шептати, запевно виливаючи свій жаль на Симонову нечемність.
— Ну, а як же ти думаєш, Симон, — сказав Ежен по якімось часі мовчанки, — ми ще нині не робили свого щоденного обрахунку. Давайко, візьмімося до цифер, чень[1] нас то наведе на практичніші й веселіші гадки.
— Добре, — сказав Симон все ще якось гнівно та вривано, — мій рахунок готовий, усе списано ось тут! — І він видобув з кишені чвертку паперу й подав її Еженові, а сам знову немов потонув у чорних хвилях свого роздразнення та невдоволення.
— Ну, вже, що з тобою нині сталося, то Господь знає, — говорив Ежен, переглядаючи рахунок. — Я гадав, що хоч тим способом розрушаю його
- ↑ Чень — може.
