Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/367

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

його, робив більше, ніж хтонебудь другий. Відки я, нещасна від колиски, можу мати право роздивляти таємні побудки та причини людей, поступаючих добре й чесно зо мною? Жан, не відкидай мою сердечну подяку! Але тепер, — вір мені Жан, — я боролася з собою, я плакала цілими ночами, називала себе потворою, без серця, невдячницею, але ніщо не помогло! Жан, прости мені! Будь і надалі моїм приятелем так, як я ніколи не перестану благословити тебе, як свого вибавителя.

— Господи Боже, — сказав Жан сумно, хоч ніби з насмішкою, — і сльози по ночах, і боротьба з собою, та й пощо це все, Танька, пощо? Чи варт я того?

— Ти Жан? Це що ти таке говориш?

— Просту річ кажу, Таню. Я не варт нічиїх сліз, нічиїх дум. Що я за чоловік! Відмаленьку пещений, розпусканий, вихований паничем, недумком і неробом, відмаленьку серце моє відвертано від людей, від людського горя і щастя, від людського життя, а прив'язувано до пустих забавок, до псів, коней, та блискучих іграшок, поки вкінці все не стало для мене блискучою іграшкою, — і люди! Всі мої чуття в зародах приглушено або звернено на фалшиві стежки, а один потяг, що сильніше розвився в мені — бажання і любов красоти, — і той серед тих поганих впливів стався причиною мого, ще глибшого, впадку, моєї моральної і фізичної руїни. І що ж я за чоловік!

— Ей, Жан, не говори того! Ти молодий, ти пізнав свої хиби, ти повернеш на іншу, кращу дорогу!

— Поверну? Ні, не поверну! Що з того, що я молодий? Поглянь лиш на мене! Де в мене