Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/378

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

безсилля, і він з жалем простяг руку до Ежена.

— Знаєш, Ежен, я думав остатися з тобою і дати разом арештуватися, але оце роздумав. На що це придасться? Мені й так не довго жити, це каже мені нехибний віщун ось тут, — і він показав на груди, — а в тюрмі вмирати не хочеться молодому, не хочеться, Ежен, мимо всього вільнодумства. Що зробиш з тілом, коли воно чує неміч, бажає вигоди та тиші перед своїм цілковитим розпаденням? Трудна рада. Безвладність, це велика сила механічна, а духової сили в мене також нема на стільки, щоб їй опертися!..

— Ні, Жан! Тобі ні пощо оставатися зо мню. Я не хочу нікого втягати з собою в пропасть, у котру сам паду. Бувай здоров, друже!

Вони обнялися. В Жанових очах, в тих чорних, пречудних, вигасаючих очах на хвилю заблис живий, яркий огник, але зараз же його залили дві тремтячі сльози…

Між тим, Маня схопилася й судорожно, тремтячи, складала свої речі та одягалася в дорогу. А коли Ежен попрощався з Жаном, і цей останній також почав збиратися, вона з лицем, почервонівшим з жалю і злости, підступила до Ежена.

— Ти — чорт, не чоловік, і кажу тобі одверто! Як ти смів мене засвідома вести над таку безодню? Та чи знаєш, що мене тепер можуть арештувати разом з тобою?.. І арештують, бо куди я дінуся відси? Ох, Боже мій!..

І вона знов збиралась заплакати. Ежен не відповідав нічого, тільки видобув банкнот на 100 р., останню свою суму, і даючи їй, сказав:

— На оце тобі на дорогу. Від'їжджай зараз нічним потягом, не бійся нічого.