Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/383

І кусника хліба я з'їсти не міг,
Щоби не ділити його поміж всіх.
А нині і щастя й достатки пропали.
Приятелів моїх не бачу, нема!
Комарики щезли і рожі зів'яли,
І сонце не гріє, настала зима.
Приятелі наші, то ті комарі:
Приходять і гинуть у щастя весні.
Тепер коло мене зимової ночі
Засіла невсипна бабуся Грижа,
Вся в лахах… тускліють запалії очі
І колють, і ріжуть мене без ножа.
Над мене схилене погане лице;
Я рад би пропасти, та час не тече.
Не раз мені сниться, що знов повертає
І щастя, й життя чудова весна, —
Приятелі йдуть, рій комариків грає…
Но глип, — надо мною все баба страшна
Хиляєсь, глядить, чи живий то я ще?
Ох, згинуть, пропасти!.. Та час не тече!

Страшне, гнітуче вражіння зробила ця пісня на Ежена. Він похилив голову, мов під обухом, і всякі ясніші думки меркли та розліталися, мов листя, в одній хвилі зварене лютим морозом.

— Ось образ того життя, яке мене жде, — прошептав він, — ось образ тої дороги, по котрій мені прийдеться йти аж до гробу. І за що? Чи ж не досить уже я витерпів? Яка справедливість може жадати від мене ще більше мук? Ні, ні, ні!..

Він поволі забувся і з шепту перейшов до голосної бесіди. Аж нараз арфярка, що зачудовано ввесь час гляділа на нього, бренькнула в струни й тим перервала його монолог.

— Ага, я й забув, що ти тут, — похопився він і, видобуваючи з кишені всі дрібні гроші, які мав, зсипав їх арфярці в подолок. Ще з більшим дивом поглянула дівчина на купу срібняків.