Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/385

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

дити по світлиці. На думку прийшли йому знов слова арф'ярки: „Не заробила я такої суми!” „Ось також слово, — думалось йому, — котре досі тисячу раз оббивалось об мої вуха пусто, без значення і змісту, а нині вразило мене так глибоко! Видно, я нині більш роздразнений, то й усе якось безпосередніше тикає мене!” І даремно він старався успокоїтись, — цілий рій гадок і питань, немов бджоли за маткою, налітав в його голову за тим проклятущим словом: не заробив! Ось і він жив досі, — ну, нехай і так, що жив тільки рік, тільки три неділі, але жив так, як мільйони-мільйони не прожиють на цілім віці і одного дня. Він повними відрами черпав з повного джерела. Ну, а як, коли, чим він заробив на те? Або от хоча б і його вуйко. Не кажучи вже про користь громадську, — але скільки шкоди причинив він людям, скільки лиха та недолі, — а прецінь він живе в багатстві і гордими ногами топче саму ту громаду, котрої трудом і потом живе. Що ж це такого? Чи справді брехня в тім слові: не заробив? Чи справді він, його товариші і вся та „сметанка суспільности”, нічого не заробивша в життю, має право жити?

— Ні, ні, ні! — знову скрикнув він. — Не має права! Чуття справедливости до самого дна бунтується проти того. Або звертай на іншу дорогу, або не живи, — ось що воно каже. А звертати на іншу дорогу, — ох, де в мене сила, де в мене сила?..

І в тяжкій розпуці він ухопився за голову, немов боячись, щоб вона не тріснула від надмірного болю, від натовпу страшних думок.

— Найдеться сила, Геню, тільки смілости треба — раз стати на нову дорогу, не озираючись назад!